Іспанія – Італія – 4:0. Вище неба

Іспанія – Італія – 4:0. Вище неба

Іспанія - триразовий чемпіон Європи / Фото: УНІАН

Цезарю – цезареве. Іншим – співчуття.

Усі існуючі футбольні титули Іспанія здобула. Якщо чотири роки тому, на полях Австрії та Швейцарії піренейська команда крокувала до свого вистражданого чемпіонства за компасом, торуючи шлях по бездоріжжю, то нині Іспанія йшла розміреним кроком, за заздалегідь відомим і зрозумілим алгоритмом. Зупинити цю команду апріорі ніхто не міг. Рівнозначних їй величин на цьому турнірі просто не було. Вона змагалася проти власної інертності. Проти своєї втоми. Проти своєї ж величі.

ІСПАНІЯ - ІТАЛІЯ - 4:0. СТАТИСТИКА МАТЧУ

І це було непросте протистояння. Непросте хоча б тому, що доводилося відшукувати нову мотивацію. Нову мету. Врешті решт, доводилося відшукувати замість основного центрального оборонця і головного форварда інші прізвища, інші варіації. Іспанія впоралася зі своїми проблемами. Впоралася з якимось королівським лоском, з якоюсь усталеною буденністю.

ІСПАНІЯ - ІТАЛІЯ - 4:0. ХРОНОЛОГІЯ МАТЧУ

Дуже давно я не спостерігав чогось подібного в футболі на рівні збірних. І, можливо, ще довго не спостерігатиму. Хоча б тому, що нинішнє покоління "Червоної фурії" якщо й стало безсмертним, усе ж таки вимушене рахуватися з часом. Час – він не лише лікує, він і залишає глибокі шрами. Нинішні іспанські вундеркінди, котрі виграли в футболі абсолютно все, завтра-післязавтра поступляться місцем честолюбним дублерам. У яких, ймовірно, також буде своя казка. Проте це буде потім. Якщо узагалі буде. Нинішня ж Іспанія переживає футбольну осінь. Похмуру, як відомо, пору, проте справжнє зачарування для очей. Прощальна краса Іспанії просто не може не вражати. Чи все ж не прощальна? Ще повоюєш, Хаві?

Чую, кажуть набридла вже ця Іспанія, мов гірка редька. Їм когось новенького давай. Особисто я не дуже проти. Але ж немає ще справді новенького. Німці ще не дотягують до такого рівня, італійці – також. Але ж святе місце не порожнє. Зовсім ні. Є Іспанія. І нікого поруч. Одна суцільна Іспанія. А все інше – решта, що намагається її копіювати. Марні спроби. Марні очікування. Іспанія залишить нас тоді, коли сама захоче. То ж користуймося моментом. Зупиняймо мить. Давайте цінувати те, що маємо. Те, що бачимо на власні очі. Цезарю – цезареве. Іншим – поки що співчуття.

Перш за все – співчуття італійцям. Саме вони, родоначальники катеначчо, на цьому чемпіонаті мали чи не найбільш яскравий і привабливий вигляд. Чи не вперше за останні десятиліття "Скуадра адзурра" постала командою із "людським обличчям", причому доволі симпатичним. Пранделлі за два роки зумів перевернути все із ніг на голову, зумів перебудувати схоластичну Італію на атакуючу, виразну, широкоформатну команду. Вона подобалась, ця Італія. Часом навіть більше, аніж апеннінська команда часів легендарного Ліппі. Вона вбирала в себе все найкраще, вона вміла вчитися. І навіть вчити.

Часом здавалося, що ці дві команди, Іспанія і Італія, на нашому Євро ніби помінялися ролями: яскрава і феєрична Італія і в той же час академічна і класична Іспанія. Проте різниця між ними була й залишається очевидною – іспанці вже досягли того рівня, коли все, що не роби, робиш правильно, італійці до цього ще не доросли. Вони, пташенята Пранделлі, виявилися гідними свого тренера. А моментами – і навіть свого опонента. Проте побудувати новий дім із чистого аркушу дуже важко. Виконавський рівень нинішньої Іспанії на голову вищий. І з цим нічого не вдієш. Це лише можна прийняти, як даність. До того ж, досвідчений Пранделлі не зміг в тактичному змаганні протистояти на рівних мудрому Дель Боске. Маститий іспанський наставник виявився вправнішим за німця Льова, якого сеньйор Чезаре переграв у півфіналі, немов школяра.

Перегравати Дель Боске Пранделлі взявся за тими ж лекалами, що і свого німецького візаві. Нині ми можемо лише гадати, як би склалося, аби Італія згадала, як вона виграла свій останній титул. Цілком імовірно, що якби "Скуадра" наглухо закрилась і почала грати винятково від "печі", результат міг бути іншим. Але Пранделлі бачить свою Італію іншою. Йому не личать партизанські вилазки. Він воліє контролювати ситуацією. І ризикувати. За рахунок цього його команда потрапила до фіналу. То чи варто міняти формулу, якщо вона до цього часу стабільно давала результат?

Біда в тому (для Італії, певна річ), що до такої манери гри італійців Іспанія виявилася готовою. На відміну від тієї ж Німеччини. Достоту швидко команда Дель Боске погасила атакуючий запал супротивника. При цьому позбавивши свого суперника м'яча. А що таке – дати "Фурії" розвернутися? Це смерті подібно. У найкращих барселонських традиціях Іспанія відкрила рахунок. А далі Дель Боске зіграв так, як Пранделлі проти Льова після першого м'яча Балотеллі. Ініціатива перейшла до Італії. Проте радше територіальна, ніж суто змагальна. Іспанія в цей час зробила ставку на контргру. За такої гри це неодмінно мало спрацювати. І таки спрацювало.

Льов, опинившись у такій ситуації ще в першій половині зустрічі, так у підсумку і не зміг вийти із лабіринту. Не знайшов виходу й Пранделлі. Хоча й шукав. Алленаторе замінив Кассано на Ді Натале. І вже першим дотиком до м'яча форвард "Удінезе" створив небезпечний момент. Тоді як другим – мав скорочувати розрив у рахунку. Міг, але на заваді став Санта Ікер.

А далі Італія підвернула ногу. В прямому й переносному сенсі. Тьяго Мотта, який тільки-но вийшов на заміну, зазнав ушкодження. Ліміт на заміни був вичерпаний (чи не зарано?). Італія була приречена.

Щоправда, із затятістю Сізіфа вона намагалася перти в гору свій розпач, свій біль, свою примарну надію. Проте гра вже втратила свій первинний сенс. Італія просто не могла. Іспанія поки що не хотіла. Грала на власне задоволення. Із неабияким запасом.

Чаші терпіння загрожує, зазвичай, остання крапля. Іспанці тиснули-тиснули, і таки дотиснули. Італійська брама, що здавалася достоту міцною, не витримала методичних ударів. Італійці почали помилятися більше, аніж могли собі дозволити до цього. Іспанія із вдячністю прийняла цей подарунок.

Можливо, чотири сухих м'ячі – це занадто. Проте із пісні слів не викинеш. Досі в фіналах із подібним рахунком не перемагали.

Хоча досі не було таких команд, як Іспанія. Вона – за межею реальності. Справжній футбольний гегемон. І якщо це справді лебедина пісня "Червоної Фурії", то ця пісня чудова, як небо над вечірньою Барселоною.

Про такий фінал кар'єри можна лише мріяти.

Повʼязані теми:

Наступна публікація