Троє в човні, рахуючи "Динамо"!

Усі три українські команди дружно вийшли до наступного раунду Кубка УЄФА. І як мінімум одна із них обов’язково пройде ще далі, адже в 1/8 "Металіст" зіграє з "Динамо".

Все це неабияк красиво, аби вважатися правдою. Проте це саме так і є. Три найкращих на даний момент українських клуби кожен по-своєму, в різних стилях, проте таки дружно здолали бар’єр із, здавалось би, непрохідних фаворитів. Більше того, у шести матчах з представниками трьох найкращих чемпіонатів ми не зазнали жодної поразки. І жодного разу не поступилися за грою. Дуже красиво, аби вважатися правдою. Однак і в правди, як виявляється, буває приємне обличчя.

Першим зірвав дах "Металіст". У хорошому значенні. В той час як старожил Серії "А" залишився і без щита, і без меча. Упевнена і закономірна перемога. Як за підручником. Ні до першої гри у виконанні жовто-синьої команди, ні до повторної не може бути жодних ґрунтовних претензій. Все, що мав і міг робити "Металіст", він зробив. Все, що міг і мав не робити – не зробив. Заслуживши правильними діями й вдалою бездіяльністю і преміальні щедрі, і феєрверки яскраві.

Одначе до справжнього світлого майбутнього слобожанській команді поки що – як Яценюку до президентства. Бо незважаючи на свій доволі поважний вік, "Металіст" на євроарені – новачок, вискочка і кіндерсюрприз в одному флаконі. На справжній клас і визнання ще треба чекати й терпіти. І нам усім, і "Металісту". Таке життя. То лише на війні чи в парламенті сержант безболісно для себе може стати одразу полковником. В звичайних же умовах і обставинах звичайним суб’єктам і об’єктам треба щоденно видавлювати із себе що-небудь по краплях, долаючи абсолютно всі сходинки долі та кар’єри. Лише тоді приходить міць, клас і вага. Лише тоді запрошують до закритих елітних клубів. Тільки так і не інакше. Хоча б після проходу "Динамо". І не тільки в Кубку УЄФА.

Розумію, що це не провина "Металіста". Однак цій команді кричати "гоп" зарано. Варто лише віддати належне.

Адже навіть розібрана і занедбана "Сампдорія" на тлі зібраного і симпатичного "Металіста" не лише в нашому випадку, а й у будь-якому окремо взятому разі знову і знову виглядатиме фаворитом. І це не тому, що вони – із авансцени, а ми – із задвірок. А в першу чергу через те, що "Сампа" вже завоювала собі ім’я, славу та трофеї на континентальному рівні. У цієї команди є пам’ять серця, попри нинішній жалюгідний стан є якесь відчуття, що ця команда обов’язково повернеться до чільної когорти як в Серії "А", так і на євроарені. Просто зараз – не їхній час, не їхня гра. "Металісту" ще в будь-якому разі доведеться хильнути лиха. Як усім у цьому світі. Команда ще не набила собі гуль, ще не падала низько. Вона ще продовжує жити в казці. Це добре, це навіть чудово. Але ж однак свято закінчиться. Рано чи пізно. Настане похмілля. І ось тоді, в сірих буднях, синцях і поразках, втративши чи продавши лідерів і вкотре придбавши котів у лантуху, із яких знову виростуть майстри, має народитися інший "Металіст". Класний "Металіст". Хотілося, щоб то був великий "Металіст". У якого також буде пам’ять серця. І відчуття, що за сірою смугою знову, обов’язково буде світла.

Нинішній "Металіст" на правильному шляху. На дуже правильному. Команда дійшла туди, про що ще вчора не могла навіть заїкатися. Мрія стала реальністю. "Металіст" та його наставник продовжують творити історію. Казкар дідусь Мирон настільки зачарував (чи заколисав) оточуючих, що тепер уже й не зрозумієш, чого більше в його оповідках – вигадки чи реалій. "Бешикташ", "Галатасарай", "Олімпіакос", "Бенфіка", і ось тепер "Сампдорія" – списком таких різношерстих скальпів може гордитися практично будь-який континентальний гранд. Не кажучи вже про дивну українську команду, яку й грандом внутрішнього розливу назвати язик не повернеться. Скептики осоромлені, реалісти здивовані, навіть оптимісти так далеко не заглядати. Ця команда взяла чергову висоту.

Окрім неабиякого бажання сипати компліментами харків’янам з приводу і без все ж залишається якесь незрозуміле, незбагненне відчуття чогось, даруйте, незрозумілого. А саме: чи таки дійсно це вже "Металіст" такий сильний, чи знову, в котрий уже раз, збіг фартових обставин. Якщо можна так назвати. Чому кажу такі крамольні речі? Та тому, що в нинішньому розіграші Кубка УЄФА харківська команда, на моє суб’єктивне переконання, жодного свого суперника в індивідуальному плані не переважала. І ніхто й ніщо не доведе мені зворотне. Хоча саме серйозні й знані європейські майстри залишалися за бортом. Далі вперто і впевнено прямував український сюрприз. Чому? Передовсім завдяки правильній тактиці, умілому використанні загальнокомандного маневру, дисципліні, майстерності витискати максимум із мінімуму. Я розумію, що всього цього – цілком достатньо. Особливо для наших команд. Проте, даруйте, цього малувато для дійсно великих звитяг. І на українських теренах – у першу чергу. Я, безумовно, бажаю цій, чи не найбільш українській команді із решти українських повпредів на євроарені, всіляких гараздів, творчих успіхів і фіналів. Проте, окрім цього, бажаю "Металісту" не задирати носа. Й пам’ятати, що дійсно великий не той, хто не падав, а той, хто впав, але зумів підвестися.

"Шахтар", на відміну від "Металіста", спотикався доволі часто, падаючи часом нижче плінтуса. Причому падав під ударами не обов’язково гордих центуріонів, а частіше - звичайнісіньких партизан-сіромах із Румунії, Швейцарії, Австрії чи Нідерландів. Намагання підвестися, як і позбутися похмільного синдрому, донецькій команді давалися вкрай складно. Це щось на кшталт того, як неотесаному землекопу нашвидкуруч вивчити сервірування обіднього столу англійського лорда. Чи якомусь донецькому господарю життя прибути на званий європейський обід у сорочці з золотими запонками.

Словом, діставалося "Шахтареві" по самі помідори. А то й вище. "Шахтар" терпів, як міг. Як міг, так і грав. Часом падав, як шмат глини, місцями – як м’яч. Проте лихоліття невдач, поразок і моментами навіть ганьби не пройшло марно. Спочатку був здоланий психологічний бар’єр на внутрішній арені. Потім через все ті ж граблі прийшло і європейське визнання. Команда обросла м’язами, притерлась в єврокубках, стала пізнаваною. Попри певним чином прогнозованість "пізнього" Луческу, "Шахтар" уміє варіювати тактиками, вже не тільки купувати зірок, а й продавати по зіркових цінах. Є гра, є досвід, є якісь характерні риси і навіть уміння відіграватися. Мабуть, тому "Шахтар" нині не губиться навіть на тлі справжнього "Тоттенхему". Не кажучи вже про ерзац лондонського клубу. У Лондоні є Модрич, а в Донецьку – Срна, у них Кін, Павлюченко, а в нас Жадсон, Фернандиньйо. Тобто цю команду вже розпізнають, вирізняють, виокремлюють. Вона вже здатна на щось більше, ніж сюрприз. Їй би тренера молодого, амбітного й сучасного – але то вже інша історія.

Так ось, з "Тоттенхемом" гірники могли й мали тягатися на рівних. Хоча за євротрофеями й поступаються лондонському клубу. Та в "Шахтаря" вже є своя історична пам’ять. Є клас. "Шахтар" міг програти своєму опоненту. Це було б сприйнято цілком нормально. Міг того опонента запросто й переграти. І це також сприймається цілком нормально.

У підсумку виграв саме "Шахтар". Виграв тому, що лондонський клуб для цього зробив усе можливе. Але й "Шахтар" доклав для цього чимало зусиль. І головне, що ця сумарна перемога – не несподіванка. Принаймні у цьому турнірі команді поки що Луческу є не лише, що доводити, а й що показати без докорів сумління. Адже неозброєним оком видно, що є запас. Міцності, майстерності і навіть емоцій. Чи хватить їх для ЦСКА?

Такий запас є і в "Динамо". Окрім, певна річ, усього іншого. Як одразу ж згадаємо і славетне минуле, без якого не буває майбутнього. А ось чого в "Динамо" немає – так це довгої лави запасних. Чи радше далекоглядності у деяких нинішніх динамівських керманичів. Чомусь у самий непідходящий момент кияни або апендиксів масово позбавляються, або гуртом лікують переломи та вивихи. Чому так, чому саме тоді, коли найбільш потрібно, "вилітають" лідери й гравці стартового складу – мені особисто не зрозуміло. Проте певен, що це вже не просто випадок, не просто збіг обставин. Це система. Точніше, очевидні прогалини в роботі цієї системи. Котру, вочевидь, потрібно міняти. Інакше до кінця сезону може просто не вистачити футболістів.

Як ледь не забракло їх на повторний поєдинок проти "Валенсії". В обороні – біда, в нападі – горе. Ставлять на ноги ушкодженого Каддурі, в нападі ставка на нестабільного Кравця. Порівняна укомплектованість середньої ланки не могла компенсувати всі ці прогалини. Не могла. Але компенсувала. Попри те, що склад "Динамо" на "Местальї" можна вважати експериментальним, навіть у такому вигляді кияни зробили майже все, що потрібно. Захист провалювався регулярно. Однак і валенсійські редути не відзначалися надійністю. Дуже доречно вистрілив Кравець. Так, що забули про Милевського. А тут ще й частка харківського фарту перепала. Тому "кажанячі" європретензії відклалися до кращих часів.

На часі – інші герої, інші претензії. Приємно, що вони й наші також.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції